Почаївська Лавра – це найбільша православна святиня Волині й друга, після Києво-Печерської Лаври, в Україні. За легендою, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар в 1240 р. Вперше про неї згадується в 1450 р. У 1597 р. шляхтянка А. Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, що її привіз на Волинь у 1559 р. болгарський митрополит Неофіт. У 1675 р. завдяки цій іконі турки відступили від монастиря (цій події присвячена дума “Ой, зійшла зоря вечоровая”). Його розквіт пов’язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза (1602-51 pp.). Почаївська Лавра – одне з величних в Україні місць прощі на Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) і преподобного Йова (10 вересня). До її святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобного Йова. Найвидатніші споруди: Свято-Успенський собор (1771-82 pp., арх. Г.Гофман), Троїцький собор (1906-12 pp., арх. А.Щусєв), келії (1771-80 pp.), Архієрейський дім (1825 p.), дзвіниця (1861-69 pp.) висотою 65м; надбрамний корпус (1835 p.). З 1730 р. діяла друкарня, з якої вийшло 187 книжок. Святині багаті на стінопис, скульптури, орнаменти. У передмісті Почаєві стоїть дерев’яна Покровська церква (1643 p.).”Почаївська лавра непідвладна руйнівній силі часу, тому вона стоятиме до Страшного суду та Другого пришестя Спасителя”, – сказав чернець Ієронім. З сивої давнини й по сьогодні Почаївський монастир є однією з найшанованіших святинь, яку щорічно відвідує безліч прочан. В Україні він поступається хіба що Києво-Печерський лаврі. Благословенна пішохідна мандрівка до Почаєва у наших прабабусь завжди вважалася найкращим виявом набожності православних, для яких регулярні відвідини Почаєва були внутрішньою запорукою спасіння.

Ансамбль, що вінчає високий кам’яний мис Кременецьких гір над мальовничою долиною річки Іква, дуже виразно домінує в ландшафті. Золоті бані невидимою силою з великої відстані ваблять до себе око мандрівника. Якщо зазирнути в історію, то довідаємося, що в Почаївській горі була природна печера, в якій у середині XIV століття оселилися два самітники-подвижники. Одного разу влітку один із них, творячи невпинну молитву, сходив на вершину гори. І раптом перед ним у вогненному стовпі явилася Богоматір, що стояла на камені. Вражений, він гукнув свого товариша, й обидва впали ниць перед нею. Чудесний вогненний стовп бачив і пастух Іван Босий, який пас під горою череду. Він теж помчав угору, але побачив лише іноків, котрі навколішках славили Богородицю. На камені ж, на якому стояла Цариця Небесна, всі троє побачили слід її правої стопи, наповнений прозорою водою. Це сталося близько 1340 року, і до Почаївської гори відтоді постійно пливли прочани, щоб отримати зцілення по молитвах до Заступниці грішних. Цілющої ж води в тому місці не меншало – її було завжди однаково. Історія чернечого життя на горі Почаївській історично пов’язана з татаро-монгольською навалою. Після руйнування Києва та інших міст на Волинь потяглися ченці. Звісно, мине ще чимало століть, перш ніж тут постане міцна чернеча громада зі своїм статутом. Легенда розповідає, що з початком татаро-монгольської навали, коли впав стольний Київ, уся віруюча стародавня Русь сотворила свої молитви Матері Божій, просячи Її небесного заступництва. І з милості Божої молитви ці були почуті… 1675 року під час так званої Збаразької битви монастир витримав облогу турецького війська. Відомо, що шведський король Карл XII наклав значну контрибуцію на волинські землі, розписавши її в тому числі і на Почаївський монастир із загрозою на випадок неплатежу знищити його вогнем і мечем. Ігумен Іван Саєвич став під захист гетьмана Мазепи й вивіз у Батурин усі цінності, а ті, що залишилися, наступного року забрали саксонські загони, зруйнувавши навіть господарські будови. 1914 року в Почаївській лаврі побував цар Микола II. Він назвав цю місцевість “українською Швейцарією”. Радянський правитель – Микита Хрущов – через 46 років після батюшки-царя теж відвідав святиню. Глава тодішньої держави зайшов в Успенський собор у традиційному білому капелюсі, зі складеними за спиною руками. Після його відвідин Лавру намагалися закрити. На Троїцький собор повісили великий комірний замок. Та люди, зламавши міліцейську “стіну”, зірвали його. Після цього пішли репресії. Чернечі келії забивали дошками й опечатували, а ченців ловили й відвозили в автобусах у відкрите поле, де залишали зі словами: “Йдіть, куди хочете, але до монастиря не повертайтеся!” А ось що писав у доповіді партійним органам про Почаївську лавру після приїзду пана Хрущова директор місцевого музею атеїзму: “Почаївська обитель у бурхливі воєнні та повоєнні роки служила притулком для бурлак, пройдисвітів, шукачів легкої наживи, авантюристів і карних злочинців. Сумні келії та напівтемні коридори монастиря завжди були свідками багатьох злочинів і мерзенних учинків різних декласованих елементів…” Та історичні факти спростовують цей “звіт”. Почаївський монастир займався просвітницькою діяльністю, що розпочалася ще при князі Костянтині Острозькому, який надрукував у XVI столітті в монастирській друкарні “Острозьку Біблію”. Діяльність цю продовжують і сьогодні, але вже ченці Джорданвільського Преподобного Іова – монастиря США, куди 1921 року економ архімандрит Віталій вивіз стародавню Почаївську друкарню. Розвиток центру живопису в Почаєві не в останню чергу теж пов’язаний із діяльністю монастирської друкарні, яка в другій половині XVIII століття залишалася однією з найбільших в Україні. У ній працювали такі видатні українські гравери, як Адам і Йосип Гочемські, Теодор Стрельбицький та інші. Про характер живописних робіт почаївських іконописців другої половини XVIII століття дають уявлення картини “Іоан Дамаскін і Максим Сповідник перед богородицею”, “Притча про виноградарів”, “Богослужіння Іакова”, які зберігаються в Лаврі.

Багато видатних людей за різних часів побувало в Почаєві. У XVIII столітті його відвідали Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Василь Григорович-Барський. Навесні 1846 року в Почаєві побував Тарас Шевченко – чотири акварелі краєвидів Почаєва він зробив саме тут, записавши, крім того, ще три пісні (“Ой у саду, саду гуляла кокошка”, “Гиля-гиля селезень”, “Ой випила, вихилила”). На підставі зібраних місцевих фактів про гайдамацькі повстання XVIII століття він написав повість “Варнак” та однойменну поему. Почаївську обитель можна було б порівняти з чутливим барометром, який протягом чотирьох століть показує всі великі зміни, що сталися в атмосфері суспільства Західної України. За монастирськими стінами світиться незгасна лампада просвітництва, книжкової мудрості, високого релігійного почуття. Дуже цікава бібліотека обителі: богослов’я, аскетика, сільськогосподарська, історична, географічна, мирська й духовна періодика, багатющий відділ довідників та енциклопедій, великі зібрання давніх рукописів. А Почаївська ікона Богоматері стала рушійною силою земної історії Почаївської обителі – ось уже 400 років вона перебуває в обителі, залишаючись осередком її молитовного життя. Це не лише музейна реліквія, пам’ятка, яка дивує нас своєю старовиною і незаперечною художньою вартістю; коли підходиш до ікони, всі ці важливі по-своєму критерії потьмарюються. Оскільки наш тілесний зір поступається місцем духовному, що сприймає лише світло й благодатне тепло. І цей момент, коли при перших словах молитви ікона повільно починає опускатися вниз, завжди сповнений якогось потаємного й напруженого очікування дива. І, здається, очікування це ніколи не обманює… А ще кожен, хто хоча б раз переступав поріг Почаївського Успенського собору, міг бачити тут бронзовий позолочений ковчег за латунною загорожею. Це місце, огорнуте незбагненною таємницею, немов увібрало в себе палкі молитви нескінченного потоку молільників, що приходять сюди вже не одне століття. Як бачимо, “…престоли виникають і падають, вівтарі ж стояли й стоятимуть. Узявшись учити історію, радянська влада закінчила тим, що перетворилася на історичний викидень”, – писав згодом митрополит московський Філарет.

З припиненням утисків у релігійному житті України побільшився потік прочан, які відвідують Лавру. Статутні богослужіння, святині Лаври, життя та проповіді іноків розкривають їхнім душам справжню красу й істинність православ’я. Почаївська лавра успішно виконувала й виконує свою споконвічну місію – бути світочем Православ’я на кордоні з Заходом. Кожен храм можна уподібнити молитві. Ця молитва, втілена в дереві чи в камені, може бути “уклінною і тихою, ніби зливатися з іншими голосами землі, але могла вона стати дзвінкою й настійливою, ніби вивищуючись з-поміж інших голосів і навіть заглушаючи їх”, – писав інок, який захотів залишитися невідомим. Ідеться про Успенський собор Почаївської лаври: звернений зі скелі до неба, він звучить потужним, струнким акордом. Недаремно російський самодержець Микола I, який навіть у камені відчув прихований дух непокори, назвав 1842 року Успенський собор “витвором зухвалої архітектури”. Не думаю, що в словах царя звучало невдоволення, швидше – захоплення побаченим. Є собори, які вражають своєю строгістю. Успенський собор вражає багатством золота й лазурі, багатством живопису, багатством ліній, граней, ярусів, геометричних форм. А ще – багатством простору, що помістився під його склепіннями, масивними й водночас націленими вгору. Монастир пережив за сім століть десять великих і малих війн, піднімався від абсолютного зубожіння до великих пожертвувань, які переповнювали всі підвали та комори зерном; від гонінь і репресій до вищої духовної слави. Історія Лаври – незаперечне підтвердження невидимого Покрову Пресвятої Діви Марії, який охороняє їх. Тому, мабуть, має рацію інок, який сказав про його вічне існування…